Визначні постаті історії
Нескорений Словецький в’язень
31 жовтня, рівно 212 років тому на Соловках помер
останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський. Цей видатний
державний діяч, міцного гарту січовий лицар, талановитий полководець та
дипломат, завдячуючи підступності Катерини ІІ вимушений був 25 років просидіти
у кам’яному мішку Соловків. І все ж Імперські грати не знищили волелюбний дух. Калнишевський
для українського народу завжди буде символом нездоланності духу козацького та
образом вірного патріота України!
Господар козацьких земель
Петро Калнишевський народився в травні 1690 року в селі
Пустовійтівка(тепер Роменський район Сумської області) й був найстаршим із п’яти
дітей в козацькій родині Івана Калнишевського. За переказами, майбутній кошовий
вже восьмирічним хлопчиком потрапив на Січ. Тут, у небезпеках й труднощах
воєнних, минули кращі роки життя. За бойові заслуги, хоробрість й мудрість, Петра
Калнишевського обрали курінним, пізніше - кошовим отаманом.
Він не тільки був вправним воїном, а й добрим господарем земель запорізьких: створював міцну економічну базу козацької Держави, впроваджував розгалужену систему освіти, розвивав духовне життя.
За часи управляння Петра Калнишевського збудовані чисельні православні
храми, серед них: святих апостолів Петра і Павла у Межигірському монастирі під
Києвом, Покрови Пресвятої Богородиці у Ромнах, церкви у Лохвиці. От і на
території нинішньої Дніпропетровщини – зведено кілько храмів, зокрема так звана
«Біла церква», в Петриківці. З’явилася на території сучасної Дніпропетровської
області й густа мережа заможних козацьких містечок, сіл, хуторів. Тож як після
цього можна вірити у те, що до Катерини ІІ на землях нинішньої Дніпропетровщини
було «дике поле»?
Тож отаман Калнишевський розбудовував Січ та одночасно створював міцну козацьку державу! Та це не влаштовувало російську царицю. Катерина ІІ вбачала в незалежній Січі загрозу для Імперії.
Підступний напад
23 квітня 1775 року на засіданні царського уряду Григорій Потьомкін подав проект про ліквідацію Запорізької Січі. А на Зелені свята, в неділю, без попередження війни, 100-тисячне російське військо, очолюване генералом Текелієм, обложило малочисельну на той час Січ. Козаки не хотіли коритися ворогам і, діждавшись ночі, на човнах, узявши з собою припаси й образ Покрови, плавнями по Дніпру рушили на Дунай.
А Петро Калнишевський, щоби марно не пролилася козацька кров, разом із суддею Головатим, військовим писарем Глобою вийшли із Січі у московський стан на переговори з генералом Текелієм. Та не допомогли славному отаману ці перемови! Як тільки старшина козацька ступила у намет генерала, - їх закували в кайдани. У цей же час на Січ ринуло царське військо. Завойовники пограбували січову скарбницю, військову канцелярію, забрали козацькі клейноди, зброю. В церквах здирали золотом-сріблом гаптовані ризи з образів, розбивали іконостас. В пошуках золота вороги навіть на цвинтарі розривали могили, розбивали хрести!
Тим часом, скутого кайданами Калнишевського таємно відправили на Соловки. Ціле століття потому в Україні достеменно не знали, куди ж подівся кошовий отаман. Між людей ходили чутки, що отаману вдалося втекти на Дон. Тільки у 1862 році український історик Єфименко, засланий до Архангельської губернії, дізнався від місцевих старожилів, як провозили колись повз їхнє село Возгори дуже небезпечного злочинця. Згодом вчений знайшов в архівах “Дєло... об отправке в Соловецкий монастирь кошевого Пєтра Калнишевского”.
Нескорений в’язень
Тримали отамана у монастирі під фортечною вежею, у кам’яному мішку, розмірами два з половиною метри на три з половиною, утопленому під землю на половину людського зросту. Там було завжди вогко, не вистачало повітря. Єдине крихітне віконце споглядало на монастирський цвинтар. У таких ямах, окрім іншого, нещасним ще й доводилося відбиватися від пацюків, які об'їдали їм вуха, ноги. А щоби в’язням видали палицю для відлякування гризунів – треба було звертатися аж до столиці.
Випускали небезпечного для Імперії з ями в’язня лише двічі на рік — на Великий та Успенський пости. Але й тоді водили до церкви під конвоєм і солдати нікому не дозволяли з ним розмовляти. Та не зважаючи на власний вік й тяжкі умови увезення, отаман пережив усіх власних гнобителів: пішла у вічність Катерина ІІ, князь Потьомкін. А ув’язнений старець –усе жив. Врешті, указом від 2 квітня 1801 р. новий цар Олександр І звільнив Петра Калнишевського. Та, отримавши волю, величний старець не вернувся на любу Україну, - залишився на острові в монастирі до самої смерті. Чому він не сходів ще раз побачити свою Батьківщину? Мабуть тому що вона була зруйнована, а воля її поставлена на коліна! Помер Петро Калнишевський 31 жовтня 1803 року. Монахи поховали мученика на території Соловецького монастиря.
В 2004 ж році в Соловках українцями було встановлено пам’ятник отаману – але не у вигляді монаха – як вільного козака з булавою! Кажуть здалека видно цей монумент.
Тож, український отаман височіє над Соловецькою землею, підносячи в небо булаву та мов закликає вольних духом людей до боротьби з неправдою!
Отаман пережив усіх власних гнобителів
Немає коментарів:
Дописати коментар